с.Маринове розташоване у глибокій балці, де колись протікала невелика безіменна річка, яка була притокою річки Балайки, що в свою чергу впадала в Тилигульський лиман між селами Петровське і Каїри Комінтернівського району. Річка, яка витікала з Маринового, впадала в Балайку там, де зараз металевий міст між залізничною платформою “Радіалка” і станцією Сербка.

Землі Маринового межують із заходу із землями села Балайчук, із півночі – із землями села Чигирин, Шевченкове, Новоселівка, із сходу – із землями села Донське (стара назва – Карногорово ) із півдня із землями сіл Чорногірка і Сербка.

Найвища точка рельєфу – 78 метрів над рівнем моря. На карті розшукати Маринове можна за такими даними: широта – 47 6 , довгота – 30 46 .

Історія заселення території

Пам’ять про життя та працю людей на цій землі тягнеться з глибини віків. Про це свідчать знайдені на околиці села Маринове кам’яні знаряддя праці, стародавні монети, бронзові стріли, тощо.

Коли в наслідок розпаду Золотої Орди відокремилося Кримське ханство, влада його правителів простяглася і сюди. Наприкінці 15 сторіччя Кримське ханство потрапило в залежність від Туреччини. Відтоді ці землі стали плацдармом для нападу турків: територія була спустошена. Лише з середини 18 століття знову почалося залюднення краю: із інших куточків України та з Росії сюди йшли селяни, що тікали від кріпосницького свавілля. Тут проходив шлях, по якому чумаки їздили по сіль на перекопські озера.

Південь України тоді також заселяють іноземні колоністи – греки, болгари, серби, євреї, шведи, вихідці з німецьких держав, а також російські піддані – смоленські казенні селяни.

Після російсько – турецької війни 1787 –1791 років царський уряд видав кілька указів щодо заселення краю. Тоді в цій місцевості з’явилися німецькі та болгарські колоністи.

Так у 20–30 роках позаминулого століття на цілинних степових землях Причорномор’я з’явилися перші німці – колоністи. Територія нинішнього Маринового тоді називалася ділянкою № 59 Лібентальського округу. 1828 року сюди прибули 42 німецькі родини. Поселення дістало назву Ней-фрейденталь (Долина Радості). Колоністи займалися рослинництвом, тваринництвом, виноградарством. До 1915 року тут уже було власне поштово –телеграфне відділення, діяли школа і навіть сільський театр. Були також 4 крамниці, паровий борошномельний млин, корчма. Була збудована кам’яна парафіяльна церква на 500 місць.

Перша світова війна порушила благодать і спокій у селі, йому навіть заборонили іноземну назву. Село перейменовано на Марина за прізвищем поміщика Марина, а потім з’являлися різні суфікси і закінчення (Маринове, Мариново).

Революція додала історії села трагічних сторінок. А згодом, у 1921-22 роках, колоністам довелося постраждати від голоду. Такої біди не знали навіть їхні діди, які, до речі, поселились тут не так заради хліба, як через релігійні утиски на колишній батьківщині. Коли ж революція породила колективізацію, більшість колоністів спротиву не проявила: до гуртового життя та суспільної праці вони звикли ще раніше, бо жили за правилами релігійної громади. Та й узагалі, працьовита людина виживе за будь – яких умов вважали вони.

Великим ударом для невтомних трудівників став черговий голод 1932 – 1933 років. Із села тоді вивезли 90% вирощеного врожаю. На цвинтарі в одну могилу скидали трупи і німців і українців.

Друга світова війна стала ще однією жахливою віхою в історії села. Фашисти, відступаючи під натиском радянських військ, насильно вивезли етнічних німців нібито до Німеччини, але на півдорозі залишили їх в Польщі, звідки вони були переселені до Сибіру. І лише в 1956 році, хто вижив і бажав, зміг повернутися в своє село. Але в їхніх домівках на той час вже були поселені депортовані із Польщі українці.

Вже з червня 1951 року в село почали переселяти жителів Західної України, в основному – з села Устяново Нижнє – Устріцького району Дрогобицької області. До початку Другої світової війни Устяново входило до Ліського повіту Львівського воєводства. У 1939 році Нижні Устріки і прилеглі населені пункти увійшли до складу СРСР.

Село Устяново було великим і заможним. Розташоване поблизу містечка Устріки Долішні, воно мало залізничну станцію. Ще за Польщі в Устяново збудували школу для пілотів, планерний аеродром, де відбувалися загальнопольські змагання. Влітку село відвідували туристи: милувалися карпатською красою, дихали цілющим гірським повітрям та пили мінеральні води.

Що міг відчувати житель полонини, коли його примусово закинули у причорноморський степ? Владу це не тривожило. Їхали в товарних вагонах по 4 сім’ї в кожному. Перший ешелон відправився 13 червня 1951 року, останній – 16 жовтня 1951 року. Переїзд тривав інколи до шести тижнів. Ніхто не знав де буде зупинка і яка її тривалість. Всього було переселено 252 сім’ї. Всі ці люди залишили свої домівки, споконвічні прадідівські землі, там залишалися святині, збудовані руками пращурів.

Відповідно до угоди житло та все нерухоме майно повинно було залишитися неушкодженим новим господарям – полякам. За цим наглядали оперуповноважені міліції з Дрогобича і Нижніх Устрік. Напередодні виїзду сім’ям вручали переселенський квиток. У день подачі транспорту люди виносили всі свої статки, завантажували в автомашини і везли на станцію. Домівки чисто прибирали, закривали на замок і передавали ключ оперуповноваженому.

І попри все, переселенці не виявляли відкритого супротиву владі, змирилися з долею. Плакали, молилися, складали пісні та співали в товарних ешелонах на шляху до нових місць поселень.

В селі було гарно,

В селі було тихо,

Аж нараз до села

Приїжджає лихо.

Приїжджає лихо

Попід наші хати

І говорить людям:

“ Будем виселяти ”.

“ Будем виселяти

До моря і мраку,

Вашу рідну землю

Віддамо полякам”.

Поїзд сколихнувся

В далеку дорогу.

Хай ще подивлюся

На високу гору.

Гіркими слізьми зросили переселенці нову землю. Бо на новій землі їх не чекали: приїзжих розміщали в пристосованих будівлях, «підселяли» до місцевих жителів, а поряд з цим похапцем будували «переселенські» хатинки. В таких «недобудовах» а то і в землянках, в яких замерзала вода і пережили першу зиму. Основним паливом було перекотиполе або залишки соломи, соняшнику. Були зовсім інші кліматичні умови до яких не змогли звикнути і люди, і тварини – не витримували степової спеки. Обіцяні переселенцям житло, домашня худоба, сільгоспреманент, високооплачувана робота, безкоштовні лікування та освіта – все це було «забуто» владою.

Разом з небагаточисельним місцевим населення переселенці почали відбудовувати і село, і місцеве господарство. Вже у 1956 році на пустирях появилися переселенські будинки, почистили колодязі, збудували млин, висадили тут небачені досі сади, і постали новобудови, і прославився трудовими звершеннями місцеві колгоспи (їх було декілька).

Прибулі люди були богобоязливі, добропорядні. Тому всі, хто давно жив у Мариновому і хто прибував сюди жити – порозумілися. І тепер в селі мешкають 12 національностей: українці, росіяни, білоруси, поляки, німці, молдовани, гагаузи, болгари та інші.

Важким було тодішнє життя переселенців. Працювали в колгоспі, майже всю роботу в полі виконували вручну, сапали соняшник, кукурудзу, буряк, корів годували і доїли вручну. Гроші видавали один раз на рік (на трудодні). Тож харчувалися тим, що було зазвичай вдома. Воду потрібно було брати з колодязів на відстані до 2 км.

З кожним роком село росло, оновлювалось.На територіії с. Мариново існували декілька господарств: імені Тельмана, “ІІІ – й Інтернаціонал”, імені Димитрова, Маринівський. І нарешті, після реформування колгоспів в 2000 році тут було створено два сільськогосподарські підприємства: “ Обрій” та “Маринівське”. За добросовісну працю Батьківщина неодноразово відзначала маринівців орденами і медалями. Серед нагороджених І.О. Внученко – Герой Соціалістичної праці, І.Ф.Ніточко – кавалер Ордена Леніна, І.Г.Зінкевич та М.М Рим’як – кавалери Ордена Трудового Червоного Прапора, І.В. Охота – кавалер Ордена Трудової Слави; за роботу в школі вчительку І.С.Проніну нагороджено Орденом Трудового Червоного Прапора, вчителям Л.А.Пасічник, В.П.Сушун, О.Я.Чередняк присвоєно звання “ Відмінник народної освіти Української РСР”.

У 50 –60-х роках у Мариновому була лісомеліоративна станція (ЛМС). Основним її завданням було захистити грунти від суховіїв і ерозії шляхом деревонасадження. Всі лісосмуги навколо села висаджено цією лісомеліоративною станцією. В державному архіві області є документ, який свідчить, що кращим лісівником Маринового 1954 року був Кравець М. Антонович. В ті часи лісосмугам приділялася велика увага, їх розчищали, обприскували від шкідників і хвороб, оберігали від вирубки.

Якщо в 1946 році мешканців його задовольняла початкова школа, то, вважаючи на те, що сім’ї переселенців були багатодітними, початкова школа зразу стала семирічною, яка налічувала 360 учнів. Вчилися у дві зміни, а з часом настала необхідність мати восьмирічну і нарешті середню школу, яку було відкрито в серпні 1988 року.

Випускники Маринівської школи займали і займають високе становище в суспільстві. Серед них: два голови районних державних адміністрацій, три полковники Збройних сил, заступник начальника блоку АЕС, чотири директори шкіл, десять лікарів, 14 вчителів, керівний склад міліції та військовослужбовці, юристи та державні службовці.

З 1956 року в селі працювала лікарня на 50 ліжок, яка обслуговувала і повертаєла здоров’я мешканцям 5 навколишніх сіл.

В той же час було збудовано власну дизель-електростанцію, винзавод, водогін по селу, радіомовлення. В результаті укрупнення – в місцевий колгосп ім.Димитрова ввійшли села Чорногірка, Балайчук, Донська Балка (площа орної землі складала біля 20 тисяч гектарів). Майже всі роки колгосп займав не нижче 5-6 місця в районі по врожайності, а тракторна бригада – 1 місце в області.

В 1965 році силами колгоспу збудовано Будинок культури – один з найращих в районі. Місцевий хор (більше 50 чол.) виступав навіть у театрах м.Одеси. Був створений духовий оркестр.

Переселенці дуже дбайливо ставилися і ставляться до традицій і певних правил. Звичайно, з роками відбулися деякі зміни у звичаях і обрядах. Спочатку було певне здивування, що в селі немає церкви, а люди на вихідні працюють в колгоспі, чому будинки не прикрашають на «зелені свята» (Трійцю)… Але донині збереглися освячення пасок, колядування, хрестини та весілля, готування 12 страв на Святий вечір, вишивання рушників та сорочок…

В 1996 році здійснилася мрія жителів - в селі відкрито Свято – Успенський храм, споруджений за кошти прихожан.

Попри все багато переселенців похилого віку в розмовах не залишають думки, що колись повернуться їхні землі споконвічні.